ДО РІДНОЇ ДОМІВКИ НА ЩИТІ НАЗАВЖДИ ПОВЕРНУВСЯ НАШ ГЕРОЙ – ВОЛОДИМИР МАМЧУР…

З болем і сумом Щиборівська громада зустріла сьогодні й провела до останнього місця спочинку свого захисника, уродженця села Щиборівка, солдата Володимира МАМЧУРА, який загинув 8 березня 2025 року в районі населеного пункту Черкаське Порічне Суджанського району Курської області, мужньо виконуючи бойове завдання з оборони рідної країни.

Йому назавжди 40…

Після панахиди у Свято-Троїцькому храмі ПЦУ міста Красилів, похоронна процесія попрямувала до будинку в селі Щиборівка, де проживав Володимир.

Односельчани й жителі громади зі сльозами скорботи на колінах зустріли свого Героя, віддаючи шану й схиляючи голови перед світлою пам’яттю воїна. Поховали Володимира з усіма військовими почестями у рідному селі.

«Дорогі земляки! Сьогодні ми вкотре зібралися тут із важкою тугою в серці, щоб провести в останню дорогу нашого мужнього захисника Володимира МАМЧУРА. Це непоправна втрата не лише для родини, а й для усієї громади. Наш Герой жив серед нас простим, щирим, працьовитим чоловіком. Він любив свій дім, свою родину і Україну. І в годину випробувань він без вагань став на захист рідної землі. Ми схиляємо голови в жалобі та вдячності, адже бій свого серця він віддав за майбутнє нашої країни, за наш новий день. Він усвідомлював усі ризики, але не відступав, бо вірив, що свобода і мир варті найвищої ціни. Ми втратили добру, світлу людину, надійного друга, турботливого сина й батька. Рідні, прийміть щирі співчуття і подяку за те, що виховали справжнього патріота. Його добрі справи, готовність прийти на допомогу, його подвиг заради наближення перемоги залишаться у пам’яті кожного з нас. Низький уклін і шана нашому воїну Володимиру!» − зазначив у прощальній промові сільський голова Іван БОЛЮХ.

Володимир Михайлович МАМЧУР, позивний «Механік», солдат, навідник 3 десантно-штурмового відділення 2 десантно-штурмового взводу 11 десантно–штурмової роти, 3 десантно-штурмового батальйону, народився 24 жовтня 1984 року в селі Щиборівка Хмельницької області.

Зростав у родині робітників сільського господарства. Батько, Михайло Андрійович (1953–2022), і мама, Надія Іванівна, змалку вкладали у своїх дітей Марину та Володимира працелюбність та любов до рідної землі. Зі старшою сестрою Володимир підтримував особливо теплі стосунки.

Середню освіту здобував у Щиборівській ЗОШ I–III ступенів, де сидів за однією партою зі своєю майбутньою дружиною Інною, яка стала його справжнім коханням і у 2003 році вони одружилися. У подружжя народилося двоє діток – донька Анна та син Микола, і хоча родинне життя не склалося, Володимир залишався турботливим батьком, який дуже любив своїх дітей.

Наш захисник ще з юності проявляв веселу вдачу, запальний характер і рішучість. Близькі та друзі згадують: він був людиною слова – сказав, значить зробив.

Після школи вступив до Жмеринського вищого професійного училища, де здобув спеціальність помічника машиніста електровоза.

Трудову діяльність розпочав у Локомотивному депо Гречани, де працював помічником машиніста. Колеги поважали його за відповідальність і працелюбність, керівництво цінувало та сприяло кар’єрному зростанню. Він здобував додаткову кваліфікацію у Києві, а у 2014 році пройшов навчання з перевезення небезпечних та великогабаритних вантажів, у тому числі секретних.

23 лютого 2022 року Володимир залишив роботу з наміром розпочати роботу у приватних перевізників. Але вже наступного дня почалося повномасштабне вторгнення, яке змінило життя мільйонів українців.

У січні 2023 року Володимир отримав повістку та пройшов короткострокову підготовку в Житомирі. Вже у березні його направили на Донеччину, у Костянтинівку.

1 квітня 2023 року, під час оборони позицій поблизу села Ступочки Донецької області, він отримав важкі осколкові поранення у праве плече, обидва передпліччя, праве стегно та гомілку. Ворожі танки обстріляли позиції, командир загинув на місці, більшість побратимів відступили до посадки. Лише Володимир і його друг Іван залишилися на місці. Іван витягнув Володимира в бліндаж, але вибух телефона, пошкодженого уламками, завдав нових травм. Побратим врятував йому життя, надаючи першу допомогу під обстрілами. З восьми бійців вижили лише двоє – Володимир та Іван.

Пораненого воїна евакуювали спочатку до Дніпра, згодом до Черкас. Завдяки наполегливості медичних працівників і допомозі родини, яка знайшла його після кількох днів пошуків, він пройшов тривале лікування та операції. Частину уламків так і не вдалося витягти. Попри біль і наслідки травм, він продовжив військову службу. У квітні 2024 року Володимир перебував у Мар’їнці, де власним бусом доставляв їжу, воду, боєкомплект на позиції, а також здійснював евакуацію побратимів.

Одного разу командир змушений був відправити Володимира в бій, адже через значні втрати бракувало людей, які могли виконати завдання. Після бою його винесли з позиції на ношах: важке поранення хребта дало про себе знати. Вага спорядження стала надмірним навантаженням і призвела до відмови ніг. Попри біль, який доводилося стримувати завдяки знеболювальним, Володимир повернувся до своєї частини в Житомир. Проте замість необхідної операції його відправили на службу до Красилова, де він провів два місяці. Самотужки взявшись за відновлення, почав відвідувати спортзал і завдяки силі волі та цілеспрямованості зумів досягти значних результатів, поступово відновивши роботу м’язів. Володимир свідомо прийняв тверде рішення не уникати військового обов’язку, і попри стан здоров’я продовжив боронити країну. Це був вибір справжнього чоловіка, сильного духом і серцем. На прохання матері залишитися вдома він відповідав лише коротко й твердо: «Мамо, я ж не боягуз!».

Володимира неодноразово направляли у різні регіони – Запоріжжя, Суми, Самбір, Чорнобиль… Згодом він знову повернувся до Житомира на підготовку. Протягом місяця наполегливо тренувався, з відданістю опановуючи нові бойові навички. Після завершення навчання Володимир попросив племінницю Марію та сестру Марину зібрати йому посилку з необхідними речами. Саме тоді родина дізналася, що його відправляють на Курський напрямок.

25 грудня 2024 року, у Святвечір, Володимир разом із побратимами вирушив у свій перший вихід на позиції на Курському напрямку із Сум. Материнське серце ніби відчувало біду, в ті дні Надія Іванівна не знаходила собі місця від хвилювання, а молодший син Миколка постійно навідувався до бабусі, намагаючись підбадьорити її й розрадити тривожні думки.

15 січня хлопці повернулися з бойового завдання. Їм вдалося врятувати життя пораненому побратимові та взяти в полон трьох ворогів. Через 12 днів Володимир знову вирушив у бій…

27 січня рідні востаннє почули його голос. Після цього – лише тривожні очікування. Морози міцніли, обставини ставали дедалі складнішими. Увесь цей час, протягом сорока днів, сім’я постила й щиро молилася, аби він повернувся живим і неушкодженим. 02 березня, на день народження Надії Іванівни, рідні отримали звістку, що Володимир живий, але залишився сам обороняти позицію. Група, до якої входив солдат Мамчур Володимир, вела стрілецький бій з переважними силами противника. Військовослужбовці даної групи змушені були відкотитись на більш вигідну позицію, оскільки противник наступав і намагався взяти їх в оточення. Під час переміщення груп солдат, Володимир з кулеметом залишився прикривати їхній відхід. Після шквального вогню зв’язок з Володимиром було втрачено…

11 березня рідним сповістили, що Володимир зник безвісти під час виконання бойового завдання в Курській області 8 березня 2025 року… За словами сестри Марини, брат 40 днів залишався на позиції сам. Він не здався, проявив силу, мужність, витривалість та справжній патріотизм прикриваючи побратимів.

З 12 березня сестра Марина почала отримувати повідомлення з погрозами, фотографіями документів та телефону брата, а також вимаганням викупу… Ворог повівся підступно та жорстоко, граючи на болю й відчаї рідних. Згорьована родина щодня чекала бодай якоїсь вісточки про Володимира, жила надією та вірою в диво.

Та, на жаль, 9 вересня надійшло трагічне сповіщення: мужній захисник, хоробрий воїн, який до кінця залишався вірним присязі та обов’язку, загинув 8 березня 2025 року в районі населеного пункту Черкаське Порічне Суджанського району Курської області, мужньо відстоюючи суверенітет і цілісність рідної держави…

Низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю та подвигом Володимира. Безмежна подяка за мужність, честь і самопожертву. Його ім’я назавжди серед тих, хто врятував Україну.

Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям, близьким, розділяємо біль важкої втрати…

ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ! ДОЗЕМНИЙ УКЛІН ТА СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ!