ВОЛОДИМИР МАМЧУР

Мамчур Володимир Михайлович, позивний «Механік», солдат, навідник 3 десантно-штурмового відділення 2 десантно-штурмового взводу 11 десантно–штурмової роти, 3 десантно-штурмового батальйону, народився 24 жовтня 1984 року в селі Щиборівка Хмельницької області.

Володимир зростав у працьовитій родині. Батько, Мамчур Михайло Андрійович (1953–2022), і мама, Надія Іванівна, вклали у дітей працелюбність та любов до рідної землі. У сім’ї також є старша сестра Марина, з якою Володимир підтримував особливо теплі стосунки.

Навчався у Щиборівській загальноосвітній школі I–III ступенів, де сидів за однією партою зі своєю майбутньою дружиною Інною. Вже в юності проявляв веселу вдачу, запальний характер і рішучість. Учителі згадують Володимира як щирого учня, який ніколи не відмовляв у допомозі й сумлінно виконував доручення. Для близьких і друзів він залишився людиною слова й честі: якщо обіцяв — неодмінно робив, адже вважав, що за кожним словом має стояти вчинок.

Після школи вступив до Жмеринського вищого професійного училища, де здобув спеціальність помічника машиніста електровоза.

Своє перше і справжнє кохання Володимир знайшов ще в шкільні роки: у 2004 році він одружився з Інною. У подружжя народилося двоє дітей : у 2004 році з’явилася на світ донька Анна, а в 2012 - народився син Миколка. Хоча родинне життя не склалося і пара розлучилася, Володимир залишався турботливим батьком, який щиро любив своїх дітей. 

«Наш тато з юності сам заробляв собі на навчання і на життя. Він ніколи не шукав легких шляхів і все здобував власними зусиллями. І так само, як дбав про себе, він дбав і про нас — свою сім’ю.

З мого дитинства я пам’ятаю, що тато завжди був на роботі. Для нього найголовнішим було забезпечити майбутнє своїх дітей. Поруч завжди була мама, яка його підтримувала, і разом вони створили для нас дім і відчуття захищеності.

Він не звик багато говорити, але ми знали: у кожній його праці, у кожному дні була любов до нас. І ця любов залишиться з нами назавжди» -  так про свого тата говорить донька Анна.

Трудову діяльність Володимир розпочав у Локомотивному депо Гречани, де працював машиністом. Колеги поважали його за відповідальність і працелюбність, керівництво цінувало та сприяло карʼєрному зростанню. Він здобув додаткову кваліфікацію у Києві, а у 2014 році пройшов навчання з перевезення небезпечних та великогабаритних вантажів, у тому числі — секретних. Під час своєї професійної діяльності залучався до перевезень секретних вантажів, що вимагало особливої відповідальності та високого рівня довіри.

23 лютого 2022 року Володимир залишив депо із наміром розпочати роботу у приватних перевізників. Але вже наступного дня почалося повномасштабне вторгнення, яке змінило життя мільйонів українців.

У січні 2023 року Володимир отримав повістку та пройшов короткострокову підготовку в Житомирі. Вже у березні його направили на Донеччину, у Костянтинівку.

1 квітня 2023 року, під час оборони позицій поблизу села Ступочки Донецької області, він отримав важке осколкове поранення — у праве плече, обидва передпліччя, праве стегно та гомілку. Ця трагічна подія сталася під час оборони позицій. Унаслідок ворожого обстрілу з танків командир загинув на місці. Частина воїнів була змушена відступити в посадку, однак Володимир разом із більш досвідченим побратимом Іваном залишилися на позиції. Іван затягнув Володимира в бліндаж. У цей момент уламки від пострілу влучили в телефон Володимира, який вибухнув у нього в кишені, завдавши ще тяжчих поранень. Іван, не розгубившись, почав гасити полум’я водою з калюжі й надав першу допомогу, фактично врятувавши життя побратима. Згодом позиції, де перебували хлопці, евакуювали. На жаль, із восьми військових вижили лише двоє — Володимир та Іван.

Родина п’ять днів жила в невідомості, не маючи жодної звістки про Володимира й відчайдушно шукаючи бодай якусь інформацію. Зрештою, його евакуювали спочатку до Дніпра, а потім перевезли до міської лікарні в Черкасах. Саме там одна з медичних сестер, дізнавшись про стан Володимира, через соціальні мережі розшукала його двоюрідну сестру та повідомила родині, де він перебуває і в якому стані. Так рідні змогли знайти Володимира й розпочати боротьбу за його одужання.

Лікування Володимира було тривалим і складним: лікарі провели три операції, проте частину уламків так і не вдалося видалити. Тривалий час їздив по госпіталях. Під час однієї з таких поїздок він зустрівся зі своїм побратимом і рятівником Іваном, із яким планував перевестися до однієї частини, однак здійснити цей намір не вдалося.

Через те, що він не проходив строкової військової служби та не мав офіційного військового звання, можливості змінити посаду чи перевчитися на іншу спеціальність у нього не було. Упродовж року Володимир переміщувався від однієї частини до іншої, виконуючи різні завдання.

У квітні 2024 року Володимира було направлена до Мар’їнки. Там, використовуючи власний бус, він забезпечував захисників найнеобхіднішим — доставляв їжу, воду, боєкомплект на позиції, а також займався евакуацією поранених військових. Окрім цього, виконував завдання у різних регіонах України — побував у Запоріжжі, Сумах та навіть у Чорнобилі.

Під час одного із завдань командир змушенийбув відправити Володимира в бій, адже через значні втрати бракувало людей, які могли виконати завдання. Після бою його винесли з позиції на ношах: важке поранення хребта дало про себе знати. Вага спорядження стала надмірним навантаженнямі призвела до відмови ніг.

Попри біль, який доводилося стримувати завдяки знеболювальним, Володимир повернувся до своєї частини в Житомир. Проте замість необхідної операції його відправили на службу до Красилова, де він провів два місяці. Самотужки взявшись за відновлення, почав відвідувати спортзал і завдяки силі волі та цілеспрямованості зумів досягти значних результатів, поступово відновивши роботу м’язів. Володимир свідомо прийняв тверде рішення не уникати військового обов’язку, попри стан здоров’я, і надалі боронити країну. Це був вибір справжнього чоловіка, сильного духом і серцем. На прохання матері залишитися вдома він відповідав лише коротко й твердо: «Мамо, я ж не боягуз!».

Володимир знову повернувся до Житомира на підготовку. Протягом місяця  наполегливо тренувався, з відданістю опановуючи нові бойові навички. Після завершення навчання він попросив племінницю Машу та сестру Марину зібрати йому посилку з необхідними речами. Саме тоді родина дізналася, що його відправляють на Курський напрямок. Для матері ця звістка стала справжнім ударом — серце щеміло від болю й тривоги за сина.

25 грудня 2024 року, у Святвечір, Володимир разом із побратимами вирушив у свій перший вихід на позиції на Курському напрямку із Сум. Мати Надія в ті дні не знаходила собі місця від хвилювання, а молодший син Миколка постійно навідувався до бабусі, намагаючись підбадьорити її й розрадити тривожні думки.

15 січня хлопці повернулися з бойового завдання. Їм вдалося врятувати життя пораненому побратимові та взяти в полон трьох ворогів. Рідні згодом дізналися, наскільки важкими були ті умов.

Оскільки це була територія, ворожої держави, доставка води та їжі була надзвичайно складною. Хлопцям доводилося перебиватися тим, що вдавалося знайти власними силами, самостійно діставати харчі та воду, ділитись кусочком хліба…

Минуло лише дванадцять днів після повернення з «нуля», і Володимир знову вирушив на передову. Востаннє з рідними він говорив 27 січня. Під час тієї розмови сестра благала його берегти себе та зробити все можливе, аби вижити, навіть якщо доведеться потрапити в полон. Але Володимир твердо відповів: «Не проси мене такого! Я ніколи не стану перед ними на коліна!».

Після цього в сім’ї поселилось відчуття невідомості і постійної тривоги. Ситуацію ще більше ускладнювали сильні морози. Сорок днів родина постила й молилася лише про одне — щоб Володимир повернувся живим і неушкодженим. А Володимир усі ці дні тримав оборону, залишаючись на позиції…

Завдяки невтомним зусиллям сестри Марини та підтримці інших членів родини 2 березня, у день народження Надії Іванівни, сім’я нарешті отримала довгоочікувану звістку — Володимир живий. Для матері, яка щодня молилася за сина, це стало найбільшим і найдорожчим подарунком — почути, що її дитина вижила. Водночас із цією радістю родина дізналася і тривожну новину: Володимир залишився сам обороняти позицію.

 Разом із побратимами вони сорок днів тримали оборону у вкрай важких умовах — у холоді та голоді. Їжу, воду та боєкомплект їм доставляли лише з дронів.

За словами сестри Марини відомо, що з 1 березня Володимир залишився на позиції сам. Доля людей, які були поруч із ним, залишається невідомою.

За увесь час Володимир не здався й не зломився — проявив незламну силу духу, мужність, витривалість і справжній патріотизм. Попри те, що Володимир не був кулеметником, йому довелось узяти на себе цю важку ношу. Коли настав вирішальний момент, він став до кулемета і, прикриваючи відхід інших бригад, врятував життя багатьом воїнам.

Не відступив, не втік, не намагався врятувати лише себе — він обрав шлях справжнього Героя. До останнього подиху залишався вірним присязі, своєму обов’язку й Україні.

З матеріалів службового розслідування відомо, що група до якої входив солдат Мамчур Володимир вела стрілецький бій з переважними силами противника. Військовослужбовці даної групи змушені були відкотитись   на більш вигідну позицію оскільки противник наступав і намагався взяти їх в оточення. Під час переміщення груп солдат  Володимир з кулеметом залишився прикривати їхній відхід. Після шквального вогню зв’язок з Володимиром було втрачено…

11 березня рідня отримала сповіщення, що Мамчур Володимир 08.03.2025 року зник безвісти під час виконання бойового завдання в Курській області.

Розпочались страшні дні очікування і невідомості…

14-15 березня сестра почала отримувати жахливі повідомлення з погрозами. У них надсилали фотографії документів та телефону її брата, а також вимагали викуп. Ворог повівся підступно та жорстоко, граючи на болю і відчаї рідних. Для Марини це стало страшним ударом. Вона знала: її брат — хоробрий, впертий і волелюбний. Він ніколи не просив би пощади у ворога. Ця думка розривала її зсередини. «Він не схиляв голову ні перед ким! Ось такий він був у нас гордий і відважний» - з гіркою гордістю зазначає сестра.

Кожний день був очікуванням дива.  Сім’я чекала бодай крихти вісточки, слова, знаку, що він живий. Вони вірили. Донька Анна постійно шукала інформацію про батька.  Сестра разом з іншими родинами безвісти зниклих воїнів шукала його ім’я серед списків військовополонених . Знову й знову переглядали документи, звертались по допомогу, тримались за будь-яку надію.

«Володимир мріяв купити новий автомобіль, — пригадує Марина. — Завжди говорив, що ніколи не залишить маму, просив і мене: «Ніколи не залишай її саму». Для нього мама була святинею, людиною з великої літери.

Він дуже любив своїх дітей. Молодшого сина, Миколку, мріяв навчити всьому, що вмів сам, а найбільше — рибальству, адже це була його особлива пристрасть. Коли приїжджав брат, вони завжди ходили на риболовлю — це стало їхньою  традицією.»

Як і кожен чоловік, Володимир мав свої мрії: збудувати дім, мати гарне авто і найголовніше-впевненість у завтрашньому дні. Та не всім мріям судилося здійснитися…

На жаль, 9 вересня надійшло трагічне сповіщення: мужній захисник, хоробрий воїн, який до кінця залишався вірним присязі та обов’язку, загинув 8 березня 2025 року в районі населеного пункту Черкаське Порічне Суджанського району Курської області, мужньо виконуючи бойове завдання в бою за Україну.

13 вересня 2025 року Щиборівська громада з глибоким болем та скорботою зустріла й провела до останнього місця спочинку сміливого солдата Володимира Мамчура.

Панахида відбулася у Свято-Троїцькому храмі ПЦУ міста Красилів. Після молитви й прощання воїна поховали з усіма військовими почестями у рідному селі Щиборівка.

Односельчани та жителі громади зустріли свого Героя на колінах, зі сльозами скорботи й щирою вдячністю. Вони віддавали шану тому, хто поклав життя за свободу й незалежність України, схиляли голови перед його світлою пам’яттю.

Йому назавжди залишиться 40 років… Але для рідних, земляків і всіх, хто пам’ятає Володимира, він назавжди житиме як приклад мужності, відваги й любові до України.

У Володимира залишились мати, донька, син,сестра та племінниця…

ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!

ДОЗЕМНИЙ УКЛІН ТА СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ!