ВОЛОДИМИР УКРАЇНЕЦЬ

02 грудня 2025 року Щиборівська громада провела останню земну дорогу  сина України — воїна Збройних Сил, солдата Володимира Васильовича УКРАЇНЦЯ, який загинув 6 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Жовте Покровського району Донецької області.

Чин похорону полеглого Захисника відбувся у Свято-Троїцькому храмі ПЦУ міста Красилів. Після прощальної молитви й віддання військових почестей траурна процесія вирушила до села Кузьмин Щиборівської громади, де проживають батьки Героя.

Односельчани, жителі громади та побратими зустріли Володимира з глибоким болем і шаною: люди, ставши на коліна й утворивши живий коридор скорботи, схилили голови перед подвигом свого земляка. Кожен, хто прийшов провести його в останню путь, приніс із собою безмежну вдячність за те, що він став на рідної землі та кожного з нас.

Поховали Володимира на місцевому кладовищі під прощальні залпи почесної варти та звучання Державного Гімну України. Державний Прапор, під яким він боронив Батьківщину, військові зі щирою пошаною передали матері воїна. Цей символ мужності й жертовності назавжди залишиться пам’яттю про його відданість, незламність і любов до України.

«Неможливо підібрати слова, які здатні зменшити біль утрати. Коли йде рідна та близька людина — серце розбивається, а рана довго не гоїться. Та світлий спомин про Володимира, його доброту, мужність і людяність — сильніший за смерть. Він назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів, побратимів і всіх, хто мав честь знати його й шанувати. Від імені всієї Щиборівської громади висловлюємо найщиріші та найглибші співчуття родині нашого Героя. Нехай Господь зміцнить вас у цей тяжкий час і дасть сил пережити непоправне горе. Ми поруч, щоб підтримати вас і завжди гідно вшановувати світлу пам’ять Володимира. Сумуємо разом із вами. Нехай душа полеглого Героя знайде вічний спокій… » - наголосила під час прощальної промови секретар сільської ради Ольга ЯСЮК.

Володимир Васильович народився 4 серпня 1975 року в місті Красилів, де проживав разом із батьками.  З ранніх літ вирізнявся доброю, спокійною вдачею, мав багато друзів і завжди тягнувся до рідних.

Особливий зв’язок Володимира поєднував із бабусею та дідусем у селі Кузьмин — саме бабуся виховала його з семимісячного віку, адже батьки працювали. Саме в Кузьмині зародилася його любов до сільського життя, до домашньої живності та, зокрема, до голубів — захоплення, яке він проніс через усе життя.

Батьки Володимира — Ольга та Василь — усе життя працювали на газопроводі: батько машиністом, мати оператором диспетчерської служби. Вони з сестрою зростали у родині, де панували працьовитість, взаємоповага та щире ставлення до людей.

Володимир навчався у Красилівській загальноосвітній школі I-III ступенів №2.

Службу в армії проходив у Севастополі: склав Присягу на вірність Україні, хоча служити довелося на російському кораблі — такі були обставини того часу.

Володимир працював у місті Хмельницькому, займаючись оздоблювальними роботами, переважно укладанням підлог та іншими ремонтними послугами. Мав золоті руки й був уважним, сумлінним майстром.

Повістку Володимиру вручили дорогою до Хмельницького — просто в автобусі. Пройшовши підготовку, він вирушив на фронт. Служив навідником 3 механізованого відділення 1 механізованого взводу механізованої роти військової частини.

Минуло лише три місяці служби, коли 5 грудня 2024 року о 10:42 Володимир востаннє написав матері, заспокоївши її, що з ним усе гаразд. Після цього зв’язок обірвався. Від командира мати дізналася лише те, що син був поранений, побратими надали йому допомогу, а подальші обставини залишилися невідомими…

Із 06 грудня 2024 року Володимир вважався зниклим безвісти. Для його рідних почався тривалий період невизначеності, тривоги й болючого очікування. Кожен день рідні проживали з надією, що він подасть знак, що знайдеться, що повернеться додому живим. Вони вірили у диво, трималися за кожну найменшу надію, сподіваючись почути його голос або отримати бодай коротке повідомлення.

Та 26 листопада родина отримала страшне сповіщення — офіційне підтвердження загибелі Володимира. Звістка, що перекреслила надії та стала невимовним ударом для всіх, хто любив його й чекав.

Побратими згадують його як надзвичайно доброго й людяного. Він ніколи не залишав нікого у біді, завжди підтримував словом і ділом. Такими ж теплими були його стосунки і з людьми в мирному житті — привітний, доброзичливий, уважний до кожного.

У повсякденному житті Володимир був тихим, привітним, доброзичливим. Особливою його пристасть голуби— це було його найбільше хобі та душевне захоплення. Навіть перебуваючи на навчаннях чи на війні, він телефонував додому та питав про своїх пернатих. Лише в останній час перестав про них згадувати… Це біль, який ми розуміємо: війна, що ламає долі та життя, накладає свій відбиток і відносить на задній план навіть найзаповітніші, найважливіші мирні захоплення.

Мама говорить про нього з особливою теплом і болем: врівноважений, спокійний, завжди уважний до батьків. Він постійно просив маму берегти себе, не виснажуватися роботою, жалів її й намагався допомогти в усьому, де міг.

У розмовах зі старшим сином Олександром він завжди повторював: «Саша, я тебе вивчу, я тобі дам роботу, я тобі все дам — тільки дивись за Назаром».

Найбільшою мрією Володимира було бачити, як його діти здобудуть освіту, стануть на ноги та подарують йому онуків. Саме це було для нього головним у житті.

Для рідних найважливіше, щоб люди пам’ятали Володимира таким, яким він був насправді — добрим, працьовитим, щирим і світлим. І ті, хто знав його, зберегли саме такий образ у своїх серцях.

Щиборівська сільська рада, депутатський корпус та уся громада висловлюють щирі співчуття та підтримку родині, друзям і побратимам Героя-Захисника. Ми з глибокою скорботою схиляємося перед світлою пам’яттю Воїна, який віддав найдорожче – своє життя – за незалежність та територіальну цілісність України.

ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!

ДОЗЕМНИЙ УКЛІН ТА СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ!