ВОЛОДИМИР УКРАЇНЕЦЬ

Володимир Васильович УКРАЇНЕЦЬ, солдат, навідник 3 механізованого відділення 1 механізованого взводу механізованої роти військової частини А4862 народився 4 серпня 1975 в місті Красилів, де проживав разом із батьками.  З ранніх літ вирізнявся доброю, спокійною вдачею, мав багато друзів і завжди тягнувся до рідних.

Особливий зв’язок Володимира поєднував із бабусею та дідусем у селі Кузьмин — саме бабуся виховала його з семимісячного віку, адже батьки працювали. Саме в Кузьмині зародилася його любов до сільського життя, до домашньої живності та, зокрема, до голубів — захоплення, яке він проніс через усе життя.

Батьки Володимира — Ольга та Василь — усе життя працювали на газопроводі: батько машиністом, мати оператором диспетчерської служби. Вони з сестрою зростали у родині, де панували працьовитість, взаємоповага та щире ставлення до людей.

Володимир навчався у Красилівській загальноосвітній школі I-III ступенів №2.

Службу в армії проходив у Севастополі: склав Присягу на вірність Україні, хоча служити довелося на російському кораблі — такі були обставини того часу.

Володимир працював у місті Хмельницькому, займаючись оздоблювальними роботами, переважно укладанням підлог та іншими ремонтними послугами. Мав золоті руки й був уважним, сумлінним майстром.

Повістку Володимиру вручили дорогою до Хмельницького — просто в автобусі. Пройшовши підготовку, він вирушив на фронт. Служив навідником 3 механізованого відділення 1 механізованого взводу механізованої роти військової частини.

Минуло лише три місяці служби, коли 5 грудня 2024 року о 10:42 Володимир востаннє написав матері, заспокоївши її, що з ним усе гаразд. Після цього зв’язок обірвався. Від командира мати дізналася лише те, що син був поранений, побратими надали йому допомогу, а подальші обставини залишилися невідомими…

Із 06 грудня 2024 року Володимир вважався зниклим безвісти. Для його рідних почався тривалий період невизначеності, тривоги й болючого очікування. Кожен день рідні проживали з надією, що він подасть знак, що знайдеться, що повернеться додому живим. Вони вірили у диво, трималися за кожну найменшу надію, сподіваючись почути його голос або отримати бодай коротке повідомлення.

Та 26 листопада 2025 року родина отримала страшне сповіщення — офіційне підтвердження загибелі Володимира. Звістка, яка перекреслила останні надії та стала невимовним ударом для рідних, близьких і всіх, хто любив його та з нетерпінням чекав повернення додому.

Володимир загинув 6 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Жовте Покровського району Донецької області, мужньо виконуючи свій військовий обов’язок та захищаючи Україну від російського агресора.

2 грудня 2025 року Щиборівська громада у глибокій скорботі провела в останню земну дорогу свого земляка.

Чин похорону полеглого Захисника відбувся у Свято-Троїцькому храмі ПЦУ міста Красилова. Провести Володимира в останню путь прийшли рідні, близькі, побратими, друзі, жителі громади та всі, хто знав і шанував Героя.

З усіма військовими почестями Володимира поховали на місцевому кладовищі в селі Кузьмин.

Державний Прапор, під яким Володимир боронив свою Батьківщину, військовослужбовці зі щирою пошаною та вдячністю передали його матері.

Побратими згадують його як надзвичайно доброго й людяного. Він ніколи не залишав нікого у біді, завжди підтримував словом і ділом. Такими ж теплими були його стосунки і з людьми в мирному житті — привітний, доброзичливий, уважний до кожного.

У повсякденному житті Володимир був тихим, привітним, доброзичливим. Особливою його пристасть голуби— це було його найбільше хобі та душевне захоплення. Навіть перебуваючи на навчаннях чи на війні, він телефонував додому та питав про своїх пернатих. Лише в останній час перестав про них згадувати… Це біль, який ми розуміємо: війна, що ламає долі та життя, накладає свій відбиток і відносить на задній план навіть найзаповітніші, найважливіші мирні захоплення.

Мама говорить про нього з особливою теплом і болем: врівноважений, спокійний, завжди уважний до батьків. Він постійно просив маму берегти себе, не виснажуватися роботою, жалів її й намагався допомогти в усьому, де міг.

У розмовах зі старшим сином Олександром він завжди повторював: «Саша, я тебе вивчу, я тобі дам роботу, я тобі все дам — тільки дивись за Назаром».

Найбільшою мрією Володимира було бачити, як його діти здобудуть освіту, стануть на ноги та подарують йому онуків. Саме це було для нього головним у житті.

Для рідних найважливіше, щоб люди пам’ятали Володимира таким, яким він був насправді — добрим, працьовитим, щирим і світлим. І ті, хто знав його, зберегли саме такий образ у своїх серцях.

ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!

ДОЗЕМНИЙ УКЛІН ТА СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ!