ЮРІЙ АНДРІЙЧУК

Андрійчук Юрій Володимирович — солдат, водій 2-го аеромобільного відділення 2-го автомобільного взводу 15-ї аеромобільної роти 4-го аеромобільного батальйону.
Юрій Андрійчук народився 5 травня 1993 року в селі Радісне у сім’ї Володимира Феофановича та Любов Іванівни Андрійчуків. На жаль, батько рано пішов із життя. Мати, Любов Іванівна, працює молодшою медичною сестрою у Хмельницькому протипухлинному центрі.
Дитинство Юрія пройшло у рідному селі Радісне. Навчався у Радісненській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів.
Ще зі шкільних років цікавився технікою, особливо любив відвідувати гуртки комп’ютерної техніки у місті Красилів.
Після закінчення школи вступив до Вищого професійного училища №25 міста Хмельницького, де здобув професію електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування.
Юрій був дуже працьовитим, спокійним, добрим та щирим. Із дитинства допомагав мамі по господарству, ніколи не цурався роботи. Любив рибалити, цінував прості радощі життя та час, проведений із рідними.
Особливою любов’ю Юрія були автомобілі. Ще змалечку він мріяв сісти за кермо власного автомобіля і часто казав мамі: «Як я виросту, я навчусь водити і куплю автомобіль». З роками ця дитяча мрія здійснилася — Юрій придбав свою машину, яку так давно хотів мати.
Так склалося, що своє захоплення автомобілями Юрій зміг поєднати з роботою. Він працював водієм у місті Старокостянтинові, керував великовантажними автомобілями. Робота за кермом була йому до душі, адже він любив свою справу та завжди впевнено почувався за кермом.
Згодом Юрій зустрів кохання свого життя — Ірину. Вони покохали одне одного, створили сім’ю та спочатку проживали у батьківському домі Ірини в селі Мовчани. Подружжя мріяло про власне житло і наполегливо працювали, щоб здійснити свою мрію. Згодом родина придбала власний будинок та переїхала до села Самчики Старокостянтинівської громади. Це село дуже сподобалося їм своєю особливою архітектурою та атмосферою, тому саме тут вони вирішили облаштувати своє сімейне життя.
У Юрія та Ірини народився син Андрій, а через рік дружина подарувала йому донечку Анастасію. Юрій дуже любив свою сім’ю. У їхньому домі панували любов, мир та злагода. Він був турботливим чоловіком і батьком, багато працював та робив усе можливе, щоб його родина ні в чому не мала потреби.
Близькі, друзі та знайомі згадують Юрія як надзвичайно добру, працьовиту, спокійну, світлу та доброзичливу людину. Він не любив конфліктів, умів підтримати, допомогти та просто бути поруч. Для рідних він був надійною опорою, а для своїх дітей — люблячим татом.
У лютому 2023 року Юрія мобілізували до лав Збройних Сил України. Військову підготовку він проходив у Житомирі. Після навчання розпочав службу та виконував бойові завдання на різних напрямках фронту.
Тривалий час Юрій воював на Запорізькому напрямку. Згодом його разом із підрозділом перекинули на Донеччину — до району Краматорська та Георгіївки.
Юрій служив водієм військової техніки. Він перевозив своїх побратимів на бойові позиції, відповідав за техніку та за безпечне доставлення хлопців туди, де точилися важкі бої. Командир, знаючи характер Юрія, його спритність та швидкість, дав йому позивний «Горобчик».
Він сумлінно виконував свій військовий обов’язок, не боявся труднощів і до останнього залишався поруч із побратимами.
16 червня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Георгіївка Покровського району Донецької області зв’язок із воїном зник.
18 червня рідні отримали страшну звістку: Юрій зник безвісти. Для родини розпочався найважчий період — невідомість і очікування.
Та попри всі страшні припущення, родина не втрачала надії. Дружина, мама, рідні вірили, що він живий і обов’язково повернеться додому. Вони шукали будь-яку інформацію про нього, зверталися до лікарень, чекали звісток від побратимів.
Рідні Юрія до останнього сподівалися на диво. Мати брала участь у мирних акціях у Хмельницькому, дружина неодноразово їздила до Києва, де разом із родинами інших безвісти зниклих Захисників виходила на акції підтримки.
Родина жила надією. Кожен телефонний дзвінок, кожна нова звістка могли змінити все.
Згодом рідним повідомили, що Юрія знайшли. Та, на превеликий жаль, стало зрозуміло: живим він уже не повернеться додому.
Родина поїхала на впізнання, однак тоді його особу не підтвердили. І знову жевріла надія — можливо, це не він, можливо, Юрій живий і колись таки повернеться до рідного дому.
Минуло ще близько пів року. Рідні продовжували чекати, вірити й сподіватися на диво. Та згодом надійшли результати ДНК-експертизи, які підтвердили найстрашніше: Юрія більше немає серед живих.
Юрій Андрійчук загинув 16 червня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Георгіївка Покровського району Донецької області.
Йому назавжди залишився 31 рік.
4 червня 2026 року Щиборівська та Старокостянтинівська громади провели в останню земну дорогу свого Героя.
Прощання з воїном відбулось в Гарнізонному будинку офіцерів м. Старокостянтинів.
Заупокійна панахида за загиблим Захисником відбулася у храмі Святої мучениці Параскеви Православної Церкви України. Поховали воїна з усіма військовими почестями в селі Самчики.
Юрій Андрійчук віддав за Україну найдорожче — власне життя. Він не встиг повернутися до своєї дружини, обійняти сина й донечку, не встиг здійснити ще багато своїх мрій. Та назавжди залишився в серцях тих, хто його любив і знав.
Для рідних він назавжди буде люблячим сином, чоловіком і татом. Для друзів і побратимів — надійним товаришем, доброю та щирою людиною. Для громади й України — мужнім Захисником, який до останнього виконував свій військовий обов’язок.
ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!
ДОЗЕМНИЙ УКЛІН ТА СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ!

