МИКОЛА МЕЛЬНИК

Фото без опису

Мельник Микола Юрійович — старший солдат, старший стрілець-оператор 2 штурмового відділення 1 штурмової взводу 2 штурмової роти 1 штурмового батальйону, позивний «Майстер» народився 19 грудня 2001 року в селі Говори. Мати — Віта Олександрівна, батько — Юрій Михайлович.

Згодом родина переїхала до села Радісне. Тут він зростав, навчався у Радісненській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів до 9 класу, а після її закінчення вступив до Красилівського професійно-технічного училища. З юних років був працьовитим, не боявся жодної роботи, завжди допомагав батькам та людям, які потребували підтримки.

Після навчання пройшов строкову військову службу. Саме тоді доля подарувала йому зустріч із майбутньою дружиною Дар’єю. Молоде подружжя створило міцну й люблячу сім’ю. У січні 2023 року в них народилася донечка Аделіна, яка стала найбільшою радістю молодого батька.

У листопаді 2024 року родина дізналася, що невдовзі вдруге стане батьками. Микола з дружиною мріяли про майбутню дитину та навіть думали, що цього разу у них народиться син. На жаль, молодшу донечку, яка народилася у 2025 році вже після його зникнення, Микола так і не зміг побачити та обійняти.

Рідні та близькі згадують Миколу як добру, щиру, чуйну й світлу людину. Він завжди був усміхненим і життєрадісним, умів підтримати, розрадити та ніколи не залишався осторонь, коли комусь була потрібна допомога. Мав добре серце, щиро ставився до людей і дуже любив тварин.

Микола був людиною, яка вміла радіти простим речам і цінувати кожну мить життя. У вільний час захоплювався риболовлею, любив співати та працювати по господарству, зокрема косити. Одним із його захоплень було колекціонування монет. Разом із дружиною та донечкою він часто проводив час на природі, ходив до ставка, де любив рибалити. Найбільшим щастям для нього була можливість бути поруч зі своєю родиною.

Як і кожна молода людина, Микола мав багато мрій і планів на майбутнє: побудувати власний будинок, виховати дітей, жити поруч із коханою дружиною та батьками, створювати й берегти свій сімейний затишок.

Особливе місце в його житті займала дружина, яку він безмежно любив. Він пам’ятав про її маленькі радощі та уподобання. Ромашки й троянди — її улюблені квіти — були для Миколи особливими, адже нагадували про кохану людину.

У пам’яті всіх, хто його знав, Микола залишиться доброзичливою, щирою, спокійною та працьовитою людиною. Працював на АТ «Красилівський машзавод» та у «Новій пошті». Колеги, друзі та знайомі згадують його як людину, яка ніколи не відмовляла в допомозі. Він умів щиро співпереживати людям, тому всі, хто знав Миколу, пам’ятають його лише з найкращого боку.

У 2024 році Микола був призваний до лав Збройних Сил України. 27 березня він прибув на навчання до Кам’янця-Подільського, де майже два місяці проходив військову підготовку. Після навчання його направили на Харківщину, де Захисник виконував ремонтні роботи, лагодив техніку та озброєння, виїжджав на об’єкти, забезпечував їх охорону. Саме за вміння все полагодити побратими дали йому позивний «Майстер».

Згодом військовий шлях привів його на Курський напрямок. Там зв’язок із рідними був дуже складним. Дружина, батьки та близькі чекали кожного його дзвінка.

28 грудня 2024 року Микола вирушив на виконання бойового завдання. З того дня зв’язок із ним обірвався, і він вважався зниклим безвісти.

Тоді ж, 28 грудня о 23:55, відбулася остання розмова Миколи з дружиною. У кількох словах він сказав найголовніше — що безмежно любить свою сім’ю. Попросив поцілувати донечку та пообіцяв написати, щойно матиме таку можливість.

Та доля розпорядилася інакше. Більше звісток від нього не було.

Розпочалися довгі місяці очікування, пошуків і молитви. Дружина та батьки до останнього вірили, що він живий і повернеться додому.

13 квітня 2026 року родині повідомили про збіг ДНК, який підтвердив загибель Миколи. Рідні наполягли на повторному дослідженні. Після проведення додаткової експертизи та встановлення особи загиблого родина отримала остаточне підтвердження.

Стало відомо, що 6 січня 2025 року наш Захисник загинув поблизу населеного пункту Вікторівка Курської області, до останнього залишаючись вірним своєму військовому обов’язку.

Микола був не лише хоробрим воїном, а й надійним побратимом. Під час бойових завдань він допомагав пораненим, надавав медичну допомогу, витягував своїх бойових товаришів із найнебезпечніших місць. Уже під час одного з перших бойових завдань допомагав рятувати побратимів, які постраждали від отруйного газу ворога.

8 червня 2026 року Щиборівська громада у скорботі та сльозах провела в останню земну дорогу свого Захисника.

Чин похорону відбувся у Свято-Троїцькому храмі ПЦУ міста Красилів. А поховали Героя на рідній землі, в селі Радісне. Державний Прапор України, як символ честі, мужності та жертовності, військовослужбовці передали матері воїна.

Особливо щемливим і болючим став момент виконання улюбленої пісні Миколи — «Яворина». Ще за життя він просив: якщо з ним щось трапиться, нехай на його похованні прозвучить саме ця пісня. І його остання воля була виконана.

У Миколи залишилися кохана дружина, дві маленькі донечки, одна з яких так сильно схожа на свого батька, батьки та брати.

Для своїх найдорожчих він назавжди залишиться люблячим чоловіком, турботливим татом, сином і братом — людиною з чистою душею, доброю усмішкою та великим серцем.

А в пам’яті друзів, побратимів і всієї громади Микола житиме як мужній Захисник.

Його усмішка, доброта, любов до життя та безмежна любов до рідних назавжди залишаться в серцях тих, хто його знав і любив.

Коли біль утрати неможливо вмістити у звичайних словах, вони народжуються у віршах.

Дружина присвятила коханому чоловікові рядки, у яких назавжди переплелися її любов, біль і світла пам’ять.

Йому навіки 23

Грала на могилі яворина,

Стояла на могилі

Заплакана дружина.

Йому навіки 23,

Осталась сиротиною дитина.

На полі бою, у бою

Загинув там за Україну.