ВЛАДИСЛАВ НЕПРАН

Владислав Максимович НЕПРАН, старший солдат, навідник-оператор, позивний «Фартовий» народився 8 квітня 2000 року в місті Кремінне Луганської області у родині Максима та Наталії Непранів.

Після закінчення школи навчався у Лисичанському гірничо-будівельному технікумі, де здобув спеціальність автомеханіка. Працював у торговельній сфері.

Після початку повномасштабного вторгнення росії життя докорінно змінилося. Рятуючись від війни, Владислав разом із Валерією були змушені залишити рідне Кремінне. Батьки та сестра Владислава залишилися на тимчасово окупованій території, не маючи змоги покинути рідний дім. Саме тому біль війни для нього був не лише болем за державу, а й особистою трагедією за свою родину та рідний край.

У пошуках безпечного прихистку Владислав і Валерія змінили не одне місце проживання, доки доля не привела їх до села Мовчани Щиборівської громади.

Владислав і Валерія одружилися. Проте сімейне життя тривало лише півтора року. Уже через місяць після весілля Владислав, керуючись власними переконаннями добровільно вступив до лав Збройних Сил України, свідомо обравши шлях захисника своєї держави.

Владислав проходив військову службу у званні старшого солдата, обіймаючи посаду навідника-оператора. За словами його дружини Валерії, він неодноразово говорив, що його місце — поруч із побратимами, на передовій.

Владислав добре орієнтувався на місцевості, майстерно працював із картами, швидко оцінював обстановку та вмів приймати виважені рішення. Саме тому побратими довіряли йому, цінували його професіоналізм, витримку та надійність. Вони знали: поруч із Владиславом можна було почуватися впевненіше, тому хотіли вирушати на бойові завдання саме разом із ним.

Особливою мрією Владислава була служба у 3-й окремій штурмовій бригаді. Він наполегливо готувався, успішно пройшов усі необхідні випробування й здійснив свою мрію. У складі бригади брав участь у виконанні бойових завдань на різних напрямках фронту, проявляючи мужність, витримку та високий професіоналізм.

Рідні згадують Владислава як добру, щиру й сміливу людину. Він був цілеспрямованим, упевненим у собі та надзвичайно наполегливим у досягненні поставленої мети. Якщо щось задумував — ішов до своєї мети до кінця.

19 червня 2026 року, під час виконання бойового завдання та участі в боях за визволення населеного пункту Борова Ізюмського району Харківської області, старший солдат Владислав Непран загинув.

Від дня загибелі Владислав вважався зниклим безвісти. Рідні жили надією та чекали на звістку про нього. Та 29 червня страшне повідомлення про загибель Захисника надійшло його молодій дружині Валерії, залишивши невимовний біль у серцях рідних, близьких, друзів і всіх, хто знав Владислава.

6 липня 2026 року Щиборівська громада з глибоким сумом і невимовним болем провела свого Захисника в останню земну дорогу.

Чин похорону відбувся у Свято-Троїцькому храмі Православної Церкви України. Після спільної молитви похоронна процесія пройшла центральними вулицями міста до Алеї Слави міського кладовища. Під звуки Державного Гімну України Владислава поховали з усіма військовими почестями.

Особливо зворушливою стала мить, коли побратими Владислава з 3-ї окремої штурмової бригади спільно промовили «Молитву українського націоналіста». Кожне слово звучало як клятва продовжити боротьбу, бути гідними пам'яті полеглого побратима та не зрадити справу, за яку він віддав найдорожче — власне життя.

Владислав Непран назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів, побратимів і всієї громади як мужній воїн, надійний побратим, людина сильного характеру та великого серця. Він обрав шлях Захисника і до останнього залишався вірним своєму обов’язку, побратимам та Україні.

ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!

ДОЗЕМНИЙ УКЛІН ТА СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ!