https://www.facebook.com/share/v/1Azvjpinwc/Фото без опису

Чорнобиль: 40 років пам’яті і правди.

Спогади ліквідаторів Щиборівської громади

Минуло вже сорок років від тієї ночі, яка назавжди змінила хід історії – аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Та для тих, хто власними руками приборкував її наслідки, час не стер спогадів.

 У Щиборівській сільській раді за круглим столом зібралися 6 ліквідаторів– люди, яких об’єднала спільна доля і випробування. Зустріч була теплою і водночас щемкою. Пригадували молодість, службу, роботу і ті дні, коли все тільки починалося.

Для багатьох із них ніч тривоги стала несподіванкою: одного з ліквідаторів разом із колегами підняли о другій годині ночі. Без пояснень, без чітких інструкцій – лише коротке «збиратися». Ніхто не знав, куди їх везуть і що насправді відбувається. Уже в дорозі машини почали завантажувати щебенем та піском. Коли прибули на місце, перед ними відкрилася картина хаосу: розрита технікою земля, нове покриття, що поспіхом вкладалося, і вертольоти, які розпилювали полімерні розчини. «Нас трьох туди направили», – згадує один із учасників тих подій.

Особливо болісно ліквідатори згадують Прип'ять – місто, яке прийняло на себе один із найсильніших ударів. Порожні будинки, покинуті речі, дитячі іграшки – все свідчило про раптовість евакуації. У цій тиші вони підгодовували залишених домашніх тварин – котів і собак, які чекали своїх господарів, не розуміючи, що ті вже не повернуться. Найстрашніше, кажуть чоловіки, було не те, що вони бачили, а те, чого не знали. Жоден із них не усвідомлював реальної небезпеки радіації. Багато хто працював без належного захисту, без спеціального спорядження. Уже в зоні відчуження з’являлися дивні відчуття: сухість у роті, ніби пісок на зубах – перші ознаки опромінення, які тоді ніхто не міг пояснити.

 У той час удома на них чекали родини, дружини, маленькі діти. Дехто з присутніх повертався до зони не один раз – були й ті, хто брав участь у ліквідації тричі. Повернення додому теж мало свої гіркі ритуали: одяг, у якому працювали, доводилося закопувати. Офіційні медогляди, за словами ліквідаторів, часто не показували реальних доз опромінення – лікарям було заборонено фіксувати правду.

 Та попри всі труднощі, втрати і пережите, ця зустріч була наповнена світлом. Присутні згадували друзів, яких уже немає поруч, ділилися історіями і раділи, що мають можливість знову побачитися. Сорок років потому їхні спогади залишаються не лише особистою історією, а й важливим свідченням мужності, самопожертви та ціни, яку заплатили люди за ліквідацію наслідків найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття.

Низький уклін і щира вдячність усім ліквідаторам за їхній подвиг, мужність і самопожертву.

Світла пам’ять тим, кого вже немає поруч, і глибока шана тим, хто сьогодні з нами.

Ми пам’ятаємо. Ми вдячні. Ми не маємо права забути.