ОЛЕКСАНДР ОЛІЩУК
Народився Олександр ОЛІЩУК 8 вересня 1994 року в с. Кульчини.
Ходив до місцевого дитячого садочку, де разом із дітками навчався рахувати, вивчав букви.
У дитинстві Олександр, як і переважна більшість його хлопців-ровесників, любив грати у футбол, волейбол, милувався мальовничими краєвидами рідного села. Хлопчик ріс працьовитим, змалечку був привчений до праці.
Тато Саши часто їздив на заробітки, тому хлопець, як справжній господар, завжди у всьому допомагав мамі.
Коли Саші було 4 роки, сім’я ОЛІЩУКІВ подарувала йому молодшу сестричку Наталію. Брат із сестрою були дружними: Саша часто бавив молодшеньку, грався нею.
Сестра Наталія пригадує: «Сашко був спокійним, дуже добрим, неконфліктним. Ніколи не вступав у бійки, навпаки в «напружених» ситуаціях хотів усіх помирити, мав багато друзів. І кожен знайомий знав, якщо звернутися за допомогою до Саші, він не відмовить».
З 2000 року по 2011 рік навчався у Кульчинівській ЗОШ I-III ступенів. Вчителі пам'ятають його як старанного і сумлінного учня, однокласники – як справжнього товариша, який ніколи не залишить у біді і завжди прийде на допомогу.
Після закінчення школи Сашко вступив до Жмеринського вищого професійного училища, де здобув професію «Провідник пасажирського вагону». У зв'язку з проблемами зі здоров'ям працювати за професією Олександр не зміг. Тому після закінчення навчання, коли Саші виповнилося всього лише 17 років, він твердо вирішив, що поїде на заробітки до батька.
Тато Олександра, Ігор Анатолійович, який зараз боронить нашу державу на Донецькому напрямку, навчав сина будівництву.
Саша кожну вільну хвилинку старався проводити з сім'єю. Олександр був прекрасним та турботливим батьком, робив все, аби сини зростали здоровими та щасливими.
Спочатку молода сім’я проживала з батьками Олександра, та дуже мріяли вони про власний дім. Незабаром мрія здійснилася. Придбавши будинок у селі Щиборівка, відразу переїхали туди. Стільки планів, стільки задумів хотіли втілити у своєму сімейному гніздечку. Але їх знищила війна…
Під час повномасштабного вторгнення хлопець без вагань став на захист рідної країни. Сашу проводжали до війська 30 січня 2023 року. Вже біля військкомату не могли стримувати сліз... 31 січня його відправили до військової частини міста Рівне, а вже 18 березня – на один із найгарячіших напрямків фронту – Донецький.
Служив у мотопіхотному батальйоні 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», що у складі ЗСУ. Серед побратимів він мав позивний «Кислий».
«Спочатку Саша пройшов навчання на одному з полігонів Рівненщини, а потім їх перекинули на Схід, - розповідає Наталія. — Намагався хоча б раз на день зателефонувати чи надіслати смс. Просив, щоб не хвилювалися, якщо не виходить на зв’язок. Кожного разу говорив нам: «Все добре, не хвилюйтеся. Я навіть не беру зброю до рук...». Це вже пізніше, коли на похорон приїжджали Сашині побратими, з їхніх скупих історій ми й зрозуміли, через яке пекло доводиться проходити нашим хлопцям. Коли війна десь там далеко, то й всі жахіття важко уявити. Насправді ж ворог дуже сильний і добре озброєний. А у мотопіхотному відділенні, де Саша числився водієм, уявіть, не було жодного автомобіля. Коли сказав, що потрібен їм тепловізор, то ми відразу кинули клич по жителях села Кульчини. Дякуючи небайдужим, лише за день зібрали необхідну суму. Немало хлопців із нашого села пішли на війну. І кожен знав, що надійний бронежилет, шолом, берці, інше треба купувати за свої кошти. Бо ті, що видають, можна вважати одноразовими. Ми жодного разу не чули, щоб Саша скаржився, нарікав. Ні. У тих надзвичайно важких умовах, у тому пеклі він залишався бійцем і людиною з великої букви, він робив усе, щоб ми, рідні, ним пишалися».
Карина розповідає: «Саша старався часто телефонувати додому, аби почути голос рідних, дізнатися новини. Для мами майже нічого не розповідав, постійно говорив, що все добре. Коли мав йти на якесь завдання, попереджав, що 2-3 дні не буде виходити на зв'язок. Він також хвилювався, що немає зв'язку із татом, адже його 14 лютого 2023 року також призвали до військової служби.
Зі слів мами, Ольги Андріївни : «18 травня я чула Сашу востаннє, син того дня телефонував кілька разів, дуже хотів почути тата. І ввечері того ж дня він зв'язався з татом, який був на Запорізькому напрямку. Розмова була короткою. В кінці розмови Саша сказав: «Тато, бережи себе». О першій годині ночі мені прийшло повідомлення від сина: «На зв'язок виходити не буду», а далі – 4 дні тиші… 22 травня 2023р. – найстрашніший день мого життя. В цей день я почула слова: «Ваш син загинув». Я не могла в це повірити і досі не хочу вірити, і чекаю дзвінка від свого доброго, найкращого сина. Коли ми проводжали сина до війська, він пообіцяв мені, що повернеться Героєм. Але не такого Героя я чекала...»
Зі слів дружини: «На зв’язок Олександр не виходив уже три доби. Ми не знаходили собі місця від хвилювань. А на четвертий день почали телефонувати до друзів Сашка. Безрезультатно. Лише ввечері вдалося почути командира. Він і повідомив, що Олександр Оліщук загинув під час мінометно-артилерійського обстрілу під селом Берестове Бахмутського напрямку 21 травня».
На Донеччині під час виконання бойового завдання солдат ОЛІЩУК Олександр Ігорович отримав смертельні поранення внаслідок ворожого мінометного обстрілу. Захисник – загинув.
«Наш старший син Даня довгий час відмовлявся відвідувати могилу батька. Він уперто не хотів вірити в те, що тата вже немає. І казав, що понад усе хоча б іще раз хоче зустрітися з ним, живим», - розповідає Каріна. – А молодший Артем завжди дивиться у небо, сподіваючись розгледіти поміж хмаринок рідне обличчя тата, який, як сказала мама, тепер живе на небі… Мій чоловік чітко усвідомлював свою місію. Казав, що він там для того, аби ми жили вдома в тиші. Всі його зусилля на війні – заради майбутнього його сім'ї. Чоловік не раз казав, що хоче прожити з нами довге життя, але якщо його не стане, я повинна виховати синів і зробити з них добрих людей».
Олександр був у війську всього кілька місяців.
Воїну назавжди 28…
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), присвоєно звання «Почесний громадянин Красилівської міської територіальної громади» (посмертно).
У рідному селі Кульчини вулицю, на якій прожив Захисник, перейменовано на його честь. Вулиця, яка увіковічнила ім’я Олександра ОЛІЩУКА, котрий тут зростав, мріяв, любив, простяглася для свого Героя аж до самісінького Неба...
В пам'ять про загиблого батька на війні у січні 2024 року його син Данііл разом з молодшим братом Артемом задонатили на іменний «дрон помсти». Хлопчики придбали безпілотник у межах збору на «дрони помсти» від благодійного фонду «Відповідальні українці». У Данііла була мрія: купити комп’ютер, та коли він дізнався про потребу наших захисників у безпілотниках, відразу сказав мамі, що передумав. Усі гроші, які він зібрав, наколядував та щедрував, вирішив віддати на вкрай потрібний літальний апарат для військових.
Олександр ОЛІЩУК назавжди залишиться в серці кожного з нас, як приклад патріотизму, незламності духу, добра, самопожертви та безмежної любові до України.
Вічна слава і шана Герою!
(Інформація взята з сайту Красилівської міської територіальної громади )
https://krasyliv-rada.gov.ua/news/1716288712/
https://suspilne.media/khmelnytskiy/485461-na-fronti-zaginuv-oleksandr-olisuk-z-hmelniccini/
https://www.president.gov.ua/documents/5732023-48029
