АРТЕМ ВАЩУК
Артем Миколайович Ващук, відомий за позивним «Скат», назавжди залишиться в пам’яті земляків і побратимів як мужній воїн, люблячий син і брат, а також щира й добра людина. Його життя, сповнене турботи про ближніх і служіння Україні, обірвалося 30 жовтня 2024 року на Донеччині.
Народжений 3 лютого 1987 року в селі Мотрунки Красилівського району Хмельницької області, Артем з самого дитинства вражав оточуючих своєю добротою, чуйністю та готовністю допомагати іншим. Його виховали в атмосфері праці та взаємної підтримки. Батьки, Микола Васильович і Світлана Іванівна, завжди користувалися повагою серед односельчан за свою доброту і працьовитість. Їхні сини, Артем і молодший Андрій, виросли в атмосфері сімейної злагоди й турботи про ближніх.
Дитинство Артема було сповнене світлих моментів. Його спокійна та водночас весела вдача завжди привертала до нього людей. У селі не було такої людини, якій він не допомагав би: сусіди згадують його як працьовитого, надійного хлопця. Його поважали навіть дорослі чоловіки, а серед однолітків він був душею компанії. Двері батьківського дому завжди були відкриті для друзів Артема й Андрія, з якими брати поділяли найкращі моменти свого життя.
Про добру та безвідмовну вдачу Артема згадували всі, хто його знав. Навіть директор школи на випускному зазначив, що Артем завжди відгукувався на прохання і був першим, хто приходив на допомогу.
Після закінчення Михайловецької школи І-ІІІ ступенів він одразу розпочав самостійне життя. Артем працював, займався ремонтними роботами, допомагав односельчанам у найрізноманітніших господарських справах і зарекомендував себе як відповідальна, добросовісна та щира людина.
Про нього всі відгукуються лише з найкращої сторони, згадуючи його доброзичливість, щедрість і готовність допомогти кожному, хто звертався до нього за підтримкою.
Коли в січні 2023 року війна охопила всю країну, Артем не залишився осторонь. Він був мобілізований і спочатку займався перегоном автомобілів на передову. Згодом його бойовий шлях продовжився на Запорізькому напрямку, де він виконував завдання з евакуації та долучився до визволення села Роботине.
Молодший Андрій теж, не залишився вдома, а пішов слідами Артема і став військовослужбовцем. Батьківські серця постійно були сповнені гордості за своїх синів, але водночас і тривогою, адже обидва ризикували своїм життям, боронячи країну від ворога. Щоденні думки про безпеку Артема й Андрія стали справжнім випробуванням для них, вони молилися за їхнє здоров’я та повернення додому.
Орієнтовно в серпні-вересні 2023 року солдата Артема було переведено до кулеметної бригади, яка дислокується на Донеччині. Тут, на Курахівському напрямку, він героїчно виконував обов’язки кулеметника, відзначався професіоналізмом, хоробрістю та надзвичайною людяністю. Побратими згадують його як людину, яка завжди підставляла плече у важких обставинах, навіть ризикуючи власним життям.
Артем Ващук проявляв надзвичайну відвагу та самопожертву під час виконання своїх бойових обов’язків. Разом із побратимами він неодноразово виводив поранених із поля бою, ризикуючи власним життям, і виносив загиблих, щоб віддати їхні тіла рідним для поховання.
Його відданість товаришам і службі була беззаперечною. Навіть після поранень і контузій Артем не закінчував своє лікування. Одного разу після травмування він проходив лікування в Дніпрі. Батьки, Микола і Світлана, просили його залишитися в лікарні та долікуватися, але Артем наполягав: «Переможемо ворога — буду лікуватися». Його слова: «Як я можу лежати в лікарні, коли мої хлопці там?» стали символом його відповідальності перед побратимами.
Артем завжди був готовий до найважчих завдань. Якщо командир віддавав небезпечне розпорядження, він завжди був першим, хто брався за його виконання. Саме за такі якості — хоробрість, рішучість і професіоналізм —був нагороджений відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотим хрестом». Ця нагорода є одним із найвищих визнань для українських воїнів, які безкомпромісно борються за незалежність України. У телефонній розмові зі старостою Олександром Левицьким він з гордістю зазначив, що пишається цим.
На передовій Артему було нелегко, ротацій не було, і часто хлопці залишалися без води та інших необхідних речей протягом кількох днів. За словами батьків, син передчував, що може загинути. Останній раз Артем зв’язувався зі своєю матір’ю 10 жовтня. Зі слів товариша, його відправили на завдання тривалістю 21 день. На жаль, лише декілька днів відділяли його від повернення з поля бою живим.
Трагічний день 30 жовтня 2024 року став останнім у його житті. Поблизу населеного пункту Побєда Покровського району Донецької області Артем загинув під час атаки ворожого безпілотника, отримавши поранення, несумісні з життям при виконанні свого військового обов’язку.
4 листопада земляки провели свого Героя в останню путь. Панахида відбулася в Свято-Дмитрівському храмі села Мотрунки. Люди прийшли з квітами й прапорами, щоб вшанувати його пам'ять і віддати шану мужності та самопожертві. Артема поховали зі всіма військовими почестями на місцевому кладовищі.
Він залишив по собі світлі спогади та приклад для наслідування, оскільки був не лише воїном, але й людиною з великим серцем, яка завжди думала про інших.
В Артема залишилися батьки — Світлана Іванівна та Микола Васильович, а також молодший брат Андрій і маленька племінниця, які завжди пишатимуться його відвагою.
Вічна пам’ять Герою!
