НАЗАР ЛЕБЕДЕНКО

Назар Олександрович ЛЕБЕДЕНКО, солдат, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 3 механізованого відділення 1 механізованого взводу 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону, позивний «Баян», народився 4 березня 1997 року в місті Полонному.

Перші роки свого життя Назар провів у рідному місті. До 2006 року він проживав у Полонному, а згодом разом із мамою та сестрою переїхав до села Кузьмин. Саме тут минули його дитячі та юнацькі роки.

До першого класу Назар пішов у школу № 5 міста Полонного. А вже з четвертого класу продовжив навчання у Кузьминській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів. Після закінчення дев’яти класів вступив до Красилівського професійного ліцею, де здобув професію маляра-штукатура.

Назар любив фізичну працю, умів багато й не цурався жодної справи, змалку знав її справжню ціну. Свій трудовий шлях розпочав у рибному господарстві, згодом був пекарем на ТОВ «Домашній хліб». Пізніше була робота на пилорамі, у кар’єрах Запоріжжя,  а також їздив на ремонтні роботи до Хмельницького.

Працьовитість Назара мала глибоке коріння — вона почалася ще в дитинстві. Разом із мамою він із ранніх років пас череду. Вставав удосвіта, коли більшість однолітків ще спала. Його старанність не залишалася непоміченою — за свою працю  не одноразово отримував заохочення від директора СК «Кузьминський» Анатолія Михайлюка.

Одним з улюблених занять нашого Захисника був спорт. Він власноруч зробив біля дому турнік і багато часу присвячував тренуванням. Навіть під час військової служби, перебуваючи на Херсонщині, не полишав занять спортом. Це було частиною його характеру — ставати сильнішим.

Та за зовнішньою силою Назара ховалося велике й добре серце. Він був веселим, умів пожартувати, любив людей і особливо — дітей. Не міг пройти повз дитячу усмішку: завжди міг пригостити малечу цукерками, порадувати чимось простим, але щирим. Любив готувати, був гостинним і щедрим.

Таким його пам’ятають рідні та близькі — працьовитим, веселим, щирим і добрим.

Коли Назарові Олександровичу Лебеденку ще не виповнилося 27 років, він став на захист України. У січні 2024 року його було призвано 4 відділом районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. 24 січня 2024 року Назар підписав контракт та був прийнятий на військову службу до військової частини А4699.

Після підготовки у навчальному центрі Дніпра молодий військовослужбовець вирушив на службу. Його бойовий шлях проліг через Херсонщину, де він разом із побратимами виконував надзвичайно складні та небезпечні бойові завдання.

Саме там, на островах у дельті Дніпра, Назар пізнав справжню ціну війни. Висадки на острови, які перебували під постійним вогнем ворога, вимагали від військових неабиякої мужності, витримки та взаємної підтримки.

Під час одного з бойових завдань, щойно група ступила на берег, розпочався ворожий обстріл. У бою загинув командир. Назар разом із двома пораненими побратимами опинився фактично відрізаним від своїх. Тоді ж, 20 березня 2024 року Назар отримав перше поранення – травма ноги. Попри це він разом із товаришами відбили дві ворожі атаки. Упродовж доби троє воїнів чекали на допомогу, перебуваючи під постійною загрозою ворожого вогню.

На порятунок наважився їхній побратим Олександр із позивним «Ромашка». Ризикуючи власним життям, він дістався до хлопців і допоміг евакуювати поранених. Воїни також забрали з собою тіло загиблого командира. Коли нарешті вибралися з того пекла, не стримували сліз.

«Плакали, мов діти», — розповідав матері Назар.

У війську Назар був кулеметником. Він завжди залишався поруч із побратимами, для яких у найважчі хвилини важили не лише зброя та витримка, а й здатність прийти на допомогу.

Одного разу під час бою Назар врятував життя побратимові, якому внаслідок поранення відірвало кінцівку. Попри небезпеку та шквальний вогонь, він кинувся на допомогу і наклав турнікет. Ногу врятувати не вдалося, але життя бійця було врятоване. Згодом той хлопець телефонував Назарові та дякував за те, що він прийшов на допомогу.

Війна залишала на ньому дедалі глибший слід. Мама Надія Анатоліївна згадувала, що за час служби Назар дуже змінився і наче постарів. Він не любив розповідати їй усю правду про те, що доводилося переживати. Беріг маму, не хотів її тривожити й засмучувати. Навіть коли сам пережив найстрашніше, намагався не показувати свого болю.

Після служби на Херсонщині Назар продовжив виконувати військові завдання на Сумщині. Через пів року служби він знову зазнав тяжкого поранення.

11 липня 2025 року Назар отримав тяжку мінно-вибухову травму. Внаслідок поранення утратив око та зазнав погіршення слуху. Також отримав поранення шиї, грудної клітки, попереку та черевної стінки.

Проходив лікування у Сумах, Полтаві та Одесі.

23 жовтня 2025 року переніс операцію з видалення ока. Попереду знову були лікарні, лікування та реабілітація. Зокрема було здійснено імплантацію ока.

30 жовтня 2025 року Назар отримав статус учасника бойових дій.

Після лікування  перебував удома, поруч із найдорожчими людьми. Особливо тягнувся до сестри Жені та її родини. Трьох її дітей — своїх племінників — Назар любив і вважав майже рідними дітьми. Останнім часом він часто приїздив до сестри, проводив час із племінниками, радів їхньому сміху й кожній можливості побути поруч.

Після реабілітації Назар повернувся у Суми і там очікував проходження ВЛК.

22 січня 2026 року, відповідно до висновку військово-лікарської комісії, Назара було визнано непридатним до військової служби.

Попри біль і складні випробування він не втрачав сили духу, проте 11 лютого 2026 року під час проходження військової служби в населеному пункті Радьківка Сумської області його серце, сповнене болю війни, і душа, зранена пережитим, не витримали – він передчасно пішов з життя. У нього залишилась мама, сестра і троє племінників.

20 лютого 2026 року Щиборівська громада в глибокій скорботі провела в останню путь мужнього Воїна. Назара поховали в селі Кузьмин, де він знайшов свій останній спочинок. Віддати останню шану Захисникові прийшли рідні, близькі, побратими, жителі громади.

Його військовий шлях був сповнений важких випробувань, болю, втрат і поранень. Але поруч із цим у ньому назавжди залишилися людяність і відданість побратимам. Він ішов туди, де було найважче, підтримував тих, хто був поруч, і, ризикуючи власним життям, рятував інших.

Для рідних Назар назавжди залишиться люблячим сином і братом, турботливим дядьком, який безмежно любив своїх племінників. Для побратимів — надійним товаришем, який не залишав своїх у біді. А для всіх, хто знав його, — щирою, доброю та чуйною людиною, в якій поєднувалися працьовитість, сила характеру, мужність і добре серце.

ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!

ДОЗЕМНИЙ УКЛІН ТА СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ!