ОЛЕКСАНДР КРИСЬКО

Олександр Васильович Крисько – солдат, оператор військової частини, народився 9 червня 1982 року в селі Кузьмин, де й проживав.

Він разом зі своїм братом Юрієм зростав у дружній та працьовитій родині: мати, Анастасія Онуфріївна, усе життя працювала ветеринарним фельдшером, а батько, Василь Іванович, був водієм. З дитинства Олександр вирізнявся добротою, чуйністю та відповідальністю, завжди був готовий прийти на допомогу тим, хто цього потребував.

Розпочав навчання у семирічному віці в Кузьминській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів. Старанний і здібний учень, він водночас залишався щирим, відкритим та простим хлопцем, якого любили однолітки і поважали вчителі.

2003 року закінчив Подільський державний технікум аграрно-технічної академії за спеціальністю «Електрифікація та автоматизація сільського господарства» та здобув кваліфікацію техніка-електрика. Згодом працював у Красилівському РЕМ, паралельно навчаючись заочно й здобуваючи вищу освіту. У 2006 році успішно закінчив Подільський державний аграрно-технічний університет, де отримав базову вищу освіту за спеціальністю «Механізація та електрифікація сільського господарства» та здобув кваліфікацію бакалавра-енергетика, адже завжди прагнув до розвитку й професійного вдосконалення.

2007 року одружився, знайшовши кохання у рідному селі. У 2015-му в подружжя народився улюблений син Роман. Сімейне життя не склалося, але Олександр залишився турботливим батьком для свого синочка.

Все своє життя Олександр присвятив улюбленій справі – електриці. Працював у місті Красилів, а згодом певний час перебував на заробітках за кордоном. Де б він не був, залишався вірним професії електрика, адже для нього це була не просто робота, а справжнє покликання.

Особливе місце в житті Олександра займала природа рідного краю. Він щиро любив її, із захопленням займався риболовлею та полюванням. Проте часу на хобі мав небагато, бо постійно працював. Усі зароблені кошти вкладав у ремонт і відновлення родинної домівки, дбаючи, щоб життя його сім’ї ставало кращим і затишнішим.

У рідному Кузьмині Олександра знали як добру, порядну й надзвичайно працьовиту людину. Про нього не почуєш лихого слова — лише вдячність і теплі спогади. Він мав багато друзів і завжди радів можливості зібрати їх у своєму домі: чи то на шашлик, чи на в'ялену рибку.

Олександр був людиною, яка не зупинялася на досягнутому. Він будував плани на майбутнє, мріяв завершити альтанку у дворі, щоб створити затишне місце для відпочинку та приємних зустрічей із рідними і  друзями.

Але всі його мрії перервала війна…

У той час, коли російські окупанти розпочали повномасштабне вторгнення, Олександр перебував на роботі у Польщі. Проте він не зміг залишитися осторонь долі своєї Батьківщини. Його серце рвалося додому, і, звертаючись до матері, сказав щирі слова:
«Мені соромно перебувати за кордоном, коли бачу, що поляки допомагають Україні чим можуть…»

Він повернувся до України й разом із братом став до лав територіальної оборони. А вже в листопаді 2022 року обидва брати отримали повістки й, не вагаючись ні хвилини, вирушили захищати рідну землю та кожного з нас.

На початку військової служби Олександр здобув спеціальність геодезиста. Згодом продовжив службу у 40-й окремій артилерійській бригаді імені Великого Князя Вітовта, де майже три роки віддано ніс службу в артилерійській розвідці.

Побратими цінували його за витримку та врівноважений характер. Саме тому серед військових друзів Олександр отримав позивний «Тихий» — як відзнаку його спокою, сили духу та вміння зберігати ясність думок у найважчі хвилини.

За мужність та відвагу нагороджений медалями «За оборону України», «За хоробрість у бою», відзнакою «Громом і полум’ям», а також грамотами за сумлінне виконання службових обов’язків, проявлену звитягу, старанність і розумну ініціативу, успішне виконання завдань за призначенням, високі результати у бойовій готовності та зразкову військову дисципліну.

Востаннє рідні бачили Олександра під час відпустки – з 15 серпня по 1 вересня 2025 року. Коли ж настав час повертатися на схід, мати приготувала йому багато домашніх смаколиків у дорогу й до останньої миті стояла край дороги, проводжаючи сина.

Уже через 9 днів  його життя обірвала ворожа атака…

Олександр Васильович Крисько  загинув 10 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Сподобівка Куп’янського району Харківської області, внаслідок влучання ворожого ударного безпілотного літального апарату в автомобіль.

Йому назавжди 43…

15 вересня воїн назавжди повернувся додому. Чин похорону  відбувся у Свято-Троїцькому храмі ПЦУ міста Красилів, звідки похоронна процесія попрямувала до рідного села Кузьмин.

Односельчани і жителі громади живим коридором, опустившись на коліна, з болем і сумом проводжали в останню дорогу Героя, віддавши йому шану та вдячність за те, що ціною свого життя він захищав від ворога Україну й усіх нас.

Поховали Олександра на місцевому кладовищі під прощальні постріли військових та звуки Державного Гімну України, а Державний прапор військові передали матері воїна.

Для родини найважливіше – щоб пам’ять про сина жила вічно у серцях людей.

Олександр Крисько – Людина, Син, Батько, Друг і Захисник, який без вагань став на захист України та кожного з нас.

Безмежна вдячність відданому сину України за вірність Батьківщині, мужність, силу і незламність. Наша свобода виборюється найвищою ціною – життям Героїв. Це біль, який назавжди залишиться у серцях, і пам'ять, що житиме вічно.

Вічна слава Герою!

Доземний уклін і світла пам’ять!