ОЛЕКСАНДР БІРУК
Бірук Олександр Вікторович – молодший сержант, командир бойової машини – командир механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти.
Народився Олександр Бірук 03 січня 1982 року в селі Щиборівка, де і проживав.
Мати, Марія Іванівна, працювала кухарем, а батько, Віктор Олександрович, водієм. Середню освіту Олександр здобував в Щиборівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Зростав допитливим, наполегливим, працьовитим та відповідальним.
У зовсім юному віці він зустрів своє кохання – дівчина Ірина мешкала по сусідству, і у 16 років прийняв важливе рішення запропонувати коханій руку і серце. Через рік у подружжя народилася донечка. Олександр дуже хотів назвати доньку Анастасією в честь своєї бабусі, тому без відома дружини зробив свідоцтво про народження і нарік її Настею. Народження дочки в день його народження стало йому найкращим подарунком.
Через 18 років народився синочок Артьом, який наповнив дім сміхом та теплом, став справжньою радістю для батьків та потіхою для старшої сестрички.
Все життя Олександр невтомно трудився у рідному селі, виконував ремонті роботи, завжди відгукувався на допомогу всім, хто її потребував. Його майстерність знали й цінували: будь-яку справу він робив бездоганно, умілі руки і та золоте серце Олександра зробили його незамінним в громаді.
Одним із його захоплень була риболовля – він любив вирушати з вудкою на ставок, де відпочивав душею, а рідних потім тішив уловом.
Особливою пристрастю героя були піони – він їх просто обожнював і просив дружину садити їх вдома якнайбільше.
Сім’я жила у злагоді, мріяла про щасливе майбутнє, будувала плани, тішилась дітьми та двома онуками – Анею та Тарасиком. Анастасія народила Олександру внука також на його день народження, 3 січня 2024 року. «Народився маленький Бірук!» – неймовірно радів цій звістці наш захисник і встиг ще його побачити…
Проте мирне й щасливе життя воїна, сповнене родинного тепла і затишку, обірвала жорстока війна, змінивши радість буденних днів на випробування.
Олександр став на захист рідної землі, обравши шлях честі й відданості рідній країні.
У листопаді 2023 року він отримав повістку, а 12 січня 2024 року вже був при званий до лав ЗСУ. Проходив підготовку «Базової загальної підготовки – в рамках Операції INTERFLEX з 30 січня по 04 березня 2024 року на території Великої Британії, де отримав сертифікат військового досягнення. Коли Олександр пішов служити, син сказав: «Тато, ти мій супер герой!», тому побратими дали йому позивний «Кларк».
До виходу на позиції їх спецпідрозділ «Обфор» були двотижневі бойові навчання у місті Дружківка Донецької області, після чого вони повернулися на доукомплектування в м. Дрогобичі Львівської області.
Тут Олександр мав змогу в останній раз, хоч і ненадовго, зустрітися зі своєю сім’єю, дружиною та дітьми.
Далі була служба на Донеччині, передовій Покровського району, у Констянтинівці.
Олександр вже на перших бойових виходах проявив себе хоробро, перебуваючи без води, він шукав можливості дістати її для себе й побратимів, навіть забравши її у ворога на позиціях.
Після другого виходу, не відпочивши, проявив ініціативу завести хлопців на позицію.
Після третього виходу на позицію за заслуги перед Батьківщиною його підняли у званні від солдата до молодшого сержанта. Він зі своїм побратимом, який був поранений, вдвох дали відсіч ворогу і зберегли позицію. Олександр допоміг пораненому побратиму, тягнувши його на собі, добратися до точки евакуації, а сам повернувся на позицію, розуміючи, що наражає себе на небезпеку, проте хотів допомогти своїм побратимам, які перебували у самому пеклі бойових дій. Після цього зв’язок із ним та побратимами обірвався, а ще через певний час громаду сколихнула страшна звістка – 15 травня 2024 року сім’ї вручили сповіщення про те, що Олександр зник безвісти.
Півтори роки сім’я шукала його та чекала звістки. Після шести місяців пошуків з’явилась надія, що Олександр живий – знайшовся схожий чоловік у полоні.
Побратими постійно підтримували сім’ю, телефонували дружині та доньці, завжди згадували його хорошим словом, розповідали, яким він мужнім і хоробрим бійцем, як без вагань рятував побратимів, відповідав силі й відвазі супер героя, позивним якого був названий.
Проте 22 серпня 2025 року підтвердилось найстрашніше – Олександр загинув 13 травня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Костянтинівка Донецької області.
Йому назавжди 42…
У нього залишилась син, донька, двоє внучат, дружина та матір…
На згадку про подвиг батька Анастасія набила тату з написом «Тату, ти мій янгол»…
Безмежно дякуємо Олександру БІРУКУ за вірність Україні, за мужність, силу і незламність. Наша свобода оплачується найвищою ціною – життям наших Героїв. Ціною болі, втрат і сліз, які ніколи не зітруться з наших сердець.
ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!
ДОЗЕМНИЙ УКЛІН ТА СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ!
