ВІКТОР ДРАПЧУК

Драпчук Віктор Іванович, старший солдат, головний сержант – командир відділення 2-го зенітно-ракетного взводу 2-ї зенітно-ракетної батареї зенітно-ракетно-артилерійського дивізіону. Народився 29 січня 1972 року в звичайній працьовитій родині в селі Кузьмин, що на Хмельниччині. Його батьки, Фросина Павлівна та Іван Трифонович, усе життя працювали в сільському господарстві, передавши синові цінності чесної праці, відповідальності та доброти.

Початкову освіту Віктор здобув у рідній школі в Кузьмині, де й зустрів своє перше кохання і  майбутню дружину — Світлану.

У 1991 році завершив навчання в Красилівському професійно-технічному училищі, здобувши фах токаря. Згодом проходив строкову службу в армії — спочатку в Нагірному Карабасі, а потім у Золочеві Львівської області.

Після служби Віктор повернувся додому і у 1994 році поєднав своє життя зі Світланою. Разом вони створили міцну і щасливу родину, в якій з любов’ю виховували двох синів: Олександра, народженого у 1995 році та Миколу, який з’явився на світ у 2003 році. Він був добрим батьком і турботливим чоловіком, який усе життя працював, аби забезпечити рідних і дати дітям гідну освіту та умови для зростання. У праці та турботі минали роки. Його майстерність, працьовитість і щедра душа запам’ятались усім, хто його знав. Його руки не боялися жодної роботи, а кишені завжди були повні цукерок — бо пригощати і ділитися теплом було його звичкою. До кожного дня народження знайомих і близьких Віктор надсилав листівки з привітанням.

Особливою пристрастю Віктора була риболовля — він знаходив у ній спокій і душевну рівновагу.

Та мирне життя родини Драпчуків було порушене війною.

Ще у 2014 році Віктор пройшов військово-лікарську комісію і був готовий стати до лав захисників. І коли у травні 2022 року отримав повістку — не вагався. Пройшов підготовку і 11 січня 2023 року офіційно став на захист Батьківщини.

 Служив на передовій — у Роботиному, Малій Токмачці, Червоній Криниці (Запорізька область), на Донецькому напрямку. Фронтове життя випробовувало на міцність. У листопаді 2023 року Віктору довелося провести дві доби у крижаній воді, залишаючись нерухомим під прицілом ворожого дрона. Лише дивом вдалося дістатися до своїх, однак це коштувало йому обмороження кінцівок.  Проте навіть це не змусило його відступити — він продовжував службу з гідністю та стійкістю.

27 січня 2024 року під час бойового завдання в районі Роботиного отримав поранення, але й тоді не залишив побратимів. Був прикладом мужності та відповідальності. Не скаржився, не засуджував тих, хто не наважився служити.

Віктор мав позивний на ймення «Драп» та побратими нарекли його «Вчителем» і «Господарем»  — за добру вдачу, життєву мудрість, золоті руки та щире ставлення до людей. Молодших воїнів він опікав, мов рідних синів, і часто замінював їх під час чергувань.

За час служби Віктор Іванович здобув авторитет серед військових. 28 червня 2024 року його було відзначено Грамотою командира військової частини за зразкове виконання обов’язків, мужність та героїзм при виконанні бойових завдань, майстерність і професіоналізм.

Останні місяці служби були надзвичайно складними. «Він відчував, що не повернеться...» — зі сльозами згадує дружина Світлана. Військове життя повністю віддалило Віктора від мирного побуту, затьмарило мрії, погасило надії... Залишилось лише постійне хвилювання — не за себе, а за родину: за дружину, якій потрібно бути сильною, за синів, яким прагнув дати опору в житті. Віктор, попри всі труднощі, залишався вірним присязі та обов’язку. Його думки незмінно линули додому, до найрідніших.
«Він був Чоловіком з великої літери», — говорить Світлана з болем і гордістю. Жив для сім’ї, для дітей, для рідної землі… І якби не війна, попереду на нього чекало б ще багато світлих і теплих моментів.

27 травня 2025 року, під час несення бойового чергування, Віктор Іванович загинув у районі населеного пункту Яблунівка Донецької області, виконуючи свій обов’язок перед Україною.

Його поховали в рідному селі Кузьмин — на землі, де він народився, виріс, любив і жив. Під звуки військового салюту, в оточенні сліз і шани, громада провела Віктора в останню путь. Односельці, жителі Щиборівської громади стояли на колінах, схиляючи голови перед світлою пам’яттю воїна.

Віктор Драпчук — це уособлення сили, скромності, людяності й самопожертви. Герої не вмирають — вони живуть у наших серцях і вільній Україні, за яку віддали життя.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЮ!